Чи може РФ піти в наступ на Україну?




Якщо все і надалі буде відбуватися так, як відбувається, то це цілком можливо.
На жаль, події на Донбасі передбачувані. Тому що Росія з великим задоволенням час від часу демонструє свої ікла – особливо тоді, коли українська держава демонструє невпевненість або здатність до поступок. Тільки почався зондаж ґрунту на предмет можливих поступок щодо постачання води для Криму, спільних патрулів на Донбасі, з’явилися розмови-дискусії щодо ідентичності. А це означає, що українська держава знову починає поступатися в переговорному процесі. І завжди, коли це відбувається, Росія демонструє зуби і силу, щоб нагадати: вона здатна піти далі.
І з особливим цинізмом вона демонструє це там, де у нас відбулося розведення – те саме, яке було широко розрекламоване як новий крок до миру на Донбасі, реінтеграції-деокупацію. Але якщо ви звернули увагу, то саме в двох з трьох точок розведення, Петровському та Золотому-Катеринівці, останнім часом спостерігалося більше активності, і роботи снайперів, і провокацій, і установки вибухових пристроїв. Це фактично демонстрація Росією того, що вона буде наполягати на своєму. Демонстрація того, що і як вона буде говорити на майбутній Нормандське зустрічі. Або демонстрація того, що якщо ми не будемо проявляти необхідну для Росії гнучкість, то вона буде показувати зуби і надалі. Про це пише автор на сайті «НВ».
Дії росіян логічні: там відстежують не тільки меседжі української влади, але і реакцію суспільства на них, і, відповідно, реакцію влади. А що робить влада? Вона реагує належним чином. Коли бачить, що ідея не заходить, то починається: «а ми не це мали на увазі, нас неправильно зрозуміли», «фраза вирвана з контексту», «а ні, це не позиція держави». Тобто наші політики реагують досить чутливо, однак і Росія їм нагадує: позиція суспільства – це ваша проблема, зате у вас є зобов’язання, тому давайте їх виконувати.
Нам же треба демонструвати силу, стійкість і непорушність. Слід віддати належне українській владі: вона все ж намагається робити роботу над помилками. Вже не йдеться про домінування політичного чинника над небезпекою, про внесення в Конституцію особливого статусу, вже починаються досить логічні розмови про те, що в нинішньому вигляді неможливо виконати Мінські угоди без шкоди державним інтересам, які щонайменше треба переглядати. Все це Росія теж відстежує і реагує так, як вона повинна реагувати.
На будь-яку провокацію (хоча мені й не подобається ця популярна формулювання), потрібно давати адекватну відповідь. Наскільки я знаю, ми відповіли всім, що мали в наявності, тому наша відповідь була адекватною, і тільки так і повинно бути. Як тільки ми починаємо не відповідати – і вам це скаже будь-який військовий або людина, який бував на фронті хоча б три рази – ворог на це реагує відповідним чином. Інше питання в тому, що військова сила – це тільки половина справи. Треба активізувати дипломатичну роботу. Не буду робити якісь конкретні звинувачення на адресу наших дипломатів, але таке враження, що вони зараз дещо розгублені. Відчувають, як дещо змінюються вектори руху провладної команди і намагаються намацати, що саме зміниться. Так заяву Пристайко про те, що наступна зустріч в нормандському форматі може і не відбудеться, як раз і є демонстрацією цієї розгубленості.
Чи може Росія піти на пряму, відверту агресію по відношенню до України? Наскільки я розумію, може. Чи відбудеться це, залежить від великої кількості факторів, не останній з яких – реакція України і її зусилля, спрямовані як на зміцнення обороноздатності, так і на дипломатичну роботу. У 2014-му нам здавалося неймовірним, що Росія відверто захопить Крим. Це здавалося фантастикою. Коли Рефат Чубаров за три тижні до того говорив мені, що це можливо, я був трохи збентежений і якби не знав цю людину, то здивувався б ще більше. Але потім це сталося, і зараз це вже історичний факт. Росія останнім часом як і маленька дитина: робить кроки і дивиться на реакцію дорослих, таким чином розширюючи для себе межі дозволеного. Так поки їй це сходить з рук, то цілком можливо, що коли все і надалі буде відбуватися так, як відбувається, то Росія зможе вдатися до прямої агресії. Тому Україні потрібно піклуватися і про чисельність, і про якість своїх збройних сил.
Що стосується інформації, яку оприлюднив голова головного управління розвідки, то вона збігається з тим, що ми отримуємо як представники профільного комітету. На превеликий жаль, це факт: Росія інтенсивно збільшує свою військову міць. В рядах її сил йде інтенсивне переозброєння, відбувається розгортання нових військових частин, концентрація з’єднань і підрозділів безпосередньо у російсько-українського кордону. І це може бути як демонстрацією сили і тиску, так і підготовкою до прямого вторгнення. Щонайменше кілька заходів, до яких вони вдаються, навіть за підручниками підпадає під підготовку до прямої агресії. Словом, це цілком реальна загроза.
Перший висновок, який треба робити – це переорієнтувати наших дипломатів. Українська дипломатія все ще досить потужна, але мені здається, що нею користуються недостатньо адекватно. Умовно кажучи, нашими дипломатами забивають цвяхи, коли ними можна робити якісь тонкі операції. Зусилля дипломатів, спрямовані на обмін полоненими або заручниками – навіть незважаючи на те, що це дуже важлива тема, або на обговорення остаточної формули Штайнмайера, або нескінченних розмов про модальності майбутніх виборів – це напевно важливо для процесу, але не для кінцевого результату. Треба максимально зосередити потенціал нашої дипломатії на те, щоб впливати на тих, кого прийнято називати нашими західними партнерами.
Про те, як впливати і що просити можна говорити довго. Я постараюся пояснити це максимально коротко і так, як це розумію я. У чому була головна проблема попередньої влади? Можна так чи інакше ставитися до діяльності президента Порошенко, так чи інакше оцінювати Мінські угоди, судити, правий він чи ні, зрадник або людина, яка врятувала країну, і ключова історія полягала в тому, що коли існувала безпосередня пряма загроза втрати суверенітету і значної частини території, вибрали варіант, який все ж нам нав’язали. Всі пам’ятають, яка тоді була складна ситуація під час боїв за Дебальцеве і в Іловайську, тому доводилося дуже швидко приймати рішення, які б принаймні зупинили пряму загрозу. Можна скільки завгодно колупатися і розбиратися, чому так сталося, але вже як сталося: у нас не було власної порядку денного. Тому ми пішли на нав’язану нам порядку денного, намагаючись вже максимально скорегувати по ходу п’єси.
А тепер уявіть собі Росію, у якій абсолютно конкретний план: її не влаштовує існування України як держави, і там цього практично не приховують. Тому інтерес Росії зрозумілий. Наш інтерес – зберегти себе як державі, відстояти свою безпеку, суверенітет, територіальну цілісність. Позиція Заходу абсолютно прагматична: вони не є спільниками Росії, але не повинні за нас вирішувати наші проблеми. Їх цікавило що? Вони хотіли припинити війну в центрі Європи. Вони чекали від нас певного плану, але у нас його не було. Але він був у Росії. Мовляв, не хочете війни? Так ось ціна: вибори. А після цього фактично нав’язування Україні території, яку вона не контролює. Зараз наших дипломатів треба переорієнтувати на інше. Хочете, мовляв, щоб не було війни в центрі Європи? Добре, тоді ціна інша: змусити Росію припинити стріляти. Це той же результат, але без втрати нашого суверенітету. Ви хочете світу? Він буде. Гаразд, перемир’я, але тривалий. Припинять стріляти, вбивати, процес буде заморожений на час, але вас це влаштує.
Адже навіть якщо пофантазувати і уявити, що Мінські угоди, в кінці кінців, виконають, і стануться якісь вибори, що насправді будуть імітацією – це не врятує нас від війни в подальшому. Історія говорить, що коли у війнах і конфліктах йшли таким шляхом, то це завжди закінчувалося або новою війною, як в Чечні, або просто створенням квазіреспублік, фактично неконтрольованих і несуть в собі загрозу нової війни.
І коли кажуть, що переконати Росію припинити стріляти неможливо, то я нагадаю: якщо вже ми говоримо про Мінських угодах, то їх ключовим і базовою вимогою і є припинити стріляти. Без цього не відбувається нічого. Якщо ми говоримо, що неможливо змусити Росію припинити стріляти, то це так, як хотіти не потонути в океані, але боятися вчитися плавати, адже це так складно. Добре, тоді потонете. Припинення стрільби, вогню і бойових дій – це ключова вимога, яке потрібно доносити Заходу, і втовкмачувати, ніж їх політикам це вигідно. Тому що так вони понесуть значно менше політичних і репутаційних витрат, і досягти цього можливо. Єдиний спосіб сьогодні змусити Росію припинити стріляти це тиск Заходу.
Сергій Рахманін



Источник – antikor.com.ua

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *