Леонід Остальцев, засновник Veterano: «Перемога ніколи не дається простою ціною»



“Найбільший ворог для України – лінь. Тупість. Інформаційний мусор. Довіра цьому мусору.”
Леонід Остальцев із позивним «Кульбабка» – ветеран російсько-української війни. Після демобілізації він відкрив власну піцерію, маючи, як він каже, лише 50 доларів у кишені та велике бажання щось робити й не стояти на місці. Зараз Леонід є засновником Veterano Group, і піцерія – лише один з її структурних елементів: до проєкту входять Veterano Pizza, Veterano Brownie, Veterano Coffee, Veterano Point, Veterano Guard. Бізнес працює за принципом франшизи: ветерани війни на Донбасі можуть відкрити під брендом власну справу.
– Ви пішли на війну в 2014 році. Якими були основні мотиви?
– Для мене це внутрішній поклик. Історія про те, що я не можу бути вдома, коли знаю, що «там» йде війна. Я закінчив Київське суворовське військове училище (зараз Київський військовий ліцей імені Івана Богуна). Давав присягу в 13 років. Відповідно, коли я бачив, що йде війна, то сидіти вдома, «на дупі рівно», я не міг.
– Пам’ятаєте свою першу ротацію? Які тоді були відчуття, емоції?
– Спочатку я просто поїхав до військкомату, сказав, що я готовий, що я – доброволець. Вони сказали зачекати деякий час, бо шукають для мене бригаду. Десь через 2,5 тижні мені зателефонували і сказали, що знайшли бригаду, і я можу їхати. Я пройшов 3-тижневе навчання, і після цього ми приїхали в Донецьку область, місто Солнцево. Приєдналися до 1-го батальйону 30-ї бригади. Піхота, кулеметник. Все, ми поїхали на війну. 2 місяці ми були в зоні бойових дій, в активній фазі. Займалися війною, словом.
Леонід Остальцев, засновник Veterano: «Перемога ніколи не дається простою ціною»
– До війни ви були піцайоло, а після демобілізації відкрили власний бізнес. Раніше, до війни, ця ідея не виникала?
– Ні, не виникала ніколи. Після війни вона теж виникла не одразу. Були якісь там думки, але ідея виникла з проблеми. Бо коли ми повернулися, то створили союз ветеранів (ГО «Київська міська спілка ветеранів АТО Деснянського району») з Жорою (Євген Турчак – ред.). Він мені подзвонив. Ми не були знайомі. Він мені сказав: «Слухай, я тебе не знаю. Взяв телефон у військкоматі. Давай створимо союз ветеранів, щоб допомагати пацанам».
І ми зустрілися, почали працювати в «соціалці» цій безкоштовно. Під час спілкування з ветеранами я побачив, що є дуже велике питання у працевлаштуванні. Багато людей не знали, чим вони хочуть займатися після повернення з війни. Але вони щось хотіли нове, а піцайоло – це, в першу чергу, спеціальність, а також доволі висока заробітна плата серед кухарів. Тому я подумав, що було б непогано. Я вмію готувати піцу, а бізнесу навчусь. Так і виникла ідея. Потім почалася ціла «епопея» з створенням бізнес-плану, пошуком грошей, місцем.
– Як виглядав ваш бізнес-план?
– Я прийшов у центр зайнятості, бо на той момент був відповідальним за взаємодію центру з союзом ветеранів. І коли я прийшов і запитав, чи є якісь державні програми для ветеранів, мені сказали, що нема. Але були для звичайних громадян звичайні програми. Тоді була програма навчання створенню бізнес-плану. Я сказав, що хочу нею скористуватися. Мені сказали збирати документи. Я це робив десь 2 тижні. Звідусіль я збирав ці документи і потім пройшов 3 чи 4 тижні навчання, точно не пам’ятаю. Навчання саме створенню бізнес-плану. Після цього я вже почав шукати гроші.
Леонід Остальцев, засновник Veterano: «Перемога ніколи не дається простою ціною»
– Який був стартовий капітал?
– 50 доларів.
– Просто 50 доларів?
– Ну я шукав гроші. Без грошей, з 50 баксами, ти нічого не зробиш. Я дістав усіх. Отримав 22 відмови. 23-тя людина сказала: «Слухай, у мене є збитковий ресторан, в «Метрограді», в підземному переході. Забитий, але спочатку спробуєш, а там подивимось». Він вклав ще 4 тисячі доларів, купив обладнання для піци, і ми почали.
– У Veterano Group працевлаштовані лише ветерани війни? Чи мають змогу бути працевлаштовані люди, які є звичайними цивільними?
– Всі абсолютно. Власники бізнесу – ветерани, але наймані працівники, з ким ми працюємо – цивільні. В ідеалі, мало б бути 50/50, але такого не буває. Це питання принципове для мене, бо я не хотів створювати «закриту касту ветеранів». Тобто, ми маємо працювати разом, адаптовуватися, соціалізуватися. Взаємодіючи, досягати класних і крутих результатів.
– Які ще дієві способи адаптації ветеранів ви могли б виокремити?
– Питання адаптації вже давно пройшло. Бо вже адаптувалися всі. Типу, хтось зміг адаптуватися, хтось не зміг адаптуватися. На сьогодні людей, які повертаються з зони бойових дій, які були там дуже-дуже довго – їх все менше. Бо зараз і війна трохи інакша. І зона бойових дій інакша.
Розумієш, адаптація – це лише один момент того, що має бути створено по відношенню до ветеранів. Як механізм, інструмент, яким можна керуватися в питаннях регулювання тих проблемних наслідків бойових дій, які можуть мати ветерани. Адаптація – це все одно, що сказати: «купи колесо». Ти скажеш: «навіщо мені колесо, якщо мені потрібна машина?». Тобі скажуть, що колесо – це важлива частина автомобіля, без колеса авто не поїде. Але без машини це колесо на… не треба. Так само історія про адаптацію. Це має бути цілий комплекс заходів. Знову ж таки, це моє суб’єктивне бачення. Я не психотерапевт, не психолог. Це просто мої спостереження.
Леонід Остальцев, засновник Veterano: «Перемога ніколи не дається простою ціною»
– Бізнес на карантині, як воно?
– Мінус 700 тисяч. Взяв новий кредит в банку на півмільйона і «вигрібаємо», слава Богу. Могло бути і гірше, але як і всім – тяжко. Непросто, скажемо так.
– У суспільстві постійно говорять про певне розділення на схід і захід. Чи відчуваєте ви цю «розділеність»? Доводилось помічати такі речі на фронті?
– На фронті – ні. В цивільному житті теж не відчуваю. Україна для мене – єдина країна, в якій є абсолютно різні люди, але для мене є Україна «українська» і Україна «проросійська», на жаль. І на сході є немаленька частина людей, які, з тих, чи інших причин, люблять Російську Федерацію або піддаються пропаганді. Я думаю, що, скоріш за все, це питання інформаційного впливу, який завжди на східній частині України був завеликий. Тому, ті історії, які виникли на Донбасі в 2014 році, були таким «закономірним фіналом», знаєш.
– У вас є проєкт «Декларація небайдужих» щодо підтримки антикорупційної реформи, чи були якісь результати?
– Так, були. Для мене найбільш позитивний результат – це люди, які починають хотіти розбиратися в питаннях. Бо питання в нашій країні підняте виключно на рівні: «Корупція – це погано». А що таке корупція? Як вона виникає? Що треба робити, щоб знешкодити? Що створити в державі такого, щоб мінімізувати корупцію в подальшому? – цими питаннями пересічний громадянин займатися не хоче, бо це складно. Втім, коли починаєш говорити про те, що кожна людна платить податки, без винятку, коли є ПДВ, яке платиться всіма громадянами України, і коли починаєш розповідати про цифри, які люди переплачують і, які йдуть в казну, а потім їх п*здять, то це вже трохи по-іншому реагується. Певна частина молодих людей пробує, старається.
– Цей проєкт працює досі?
– Ну, він був зроблений інтуїтивно. Проект був таким собі проявом протесту щодо тих питань, які були. Було бажання допомогти і підтримати антикорупційну реформу. На сьогоднішній день, ми завжди в цій темі «варимося», але вже не так активно. Бо без політичної волі і людей при владі, які хочуть щось змінити, не просто хочуть, а таки щось роблять – їх настільки мало, що ні НАБУ, ні САП, ні одна з антикорупційних структур, які були створені, не можуть похвалитися ефективністю. В цей же час, до 2014 року ми могли тільки мріяти, щоб в нас було щось схоже. Про корупцію ніхто не говорив, як про «корупцію», а лише, що «так заведено і це нормально».
– Чи є у вас приховані таланти або хобі, про які мало хто знає?
– Прихованих нема, все напоказ.
– Які?
– Спорт, заняття зі стрільби в тирі, а також своя програма Veteranoблог, яка поки на паузі, через брак ресурсу. Планую скоро відновити.
– На вашу думку, як варто нагадувати населенню про те, що на сході все ще триває війна?
– Вже нагадується всім з телевізора. Всі, хто розуміє суть проблеми і те, що у нас ідуть бойові дії на сході України, що частина території окупована, що винна в цьому РФ – ці люди все це розуміють. Інші люди – або їм байдуже, або вони просто латентні сепаратисти, любителі Росії, малороси. А кричати всюди «у нас війна», ну толку від цього не буде.
– Розкажіть ситуацію з війни, коли ви були найближче до смерті?
– Війна взимку – це важко. В нас було бойове завдання – виїхати в сторону Пісків, Донецького аеропорту. Ти сидиш на БМП, воно їде. Коли ми під’їжджали, то в найкращих традиціях ЗСУ якийсь «тюлень» подумав, що зараз буде засада. Через нього зупинилася вся колона. Коли колона стає на місці, яке легко прострілюється, це «адок».
Всі знали, що зараз будуть стріляти. Велика колона: танки, БМП, БТР. Буквально через секунд 15 хтось крикнув: «пацани, ну його нафіг, зараз будуть валити». Я, як найкращий піхотинець підрозділу, «фух» – щілину знайшов. Мій друг, дядя Юра, «красавчик» звісно: зараз мінометний обстріл буде, а він з автоматом на колінах стоїть, «вичікує». Саме в цей момент прилітає перший снаряд. Я дивлюся в сторону дяді Юри, він просто відлітає. Васі відірвало п’ятку. Вони зараз живі, все нормально. Ну, а мене присипало землею, «як в кіно». Не дуже приємні відчуття, але тим не менш. Коли лупить артилерія – найгірше це те, що ти відчуваєш безсилля. Бо це шанс, випадок, пощастить чи не пощастить. І єдине, що я міг зробити в тій ситуації – це шукати укриття. Я подумав – поля ж, і от – БМП. Чому б не залізти під БМП? Заліз.
В якийсь момент мій механік, геній, вирішує, що йому треба терміново кудись поїхати (на БМП). Я пам’ятаю тільки одне, я думав тоді: «Боже мій, це буде найтупориліша смерть за всю війну»… Артилерія не добила, сєпари не вбили, а свій тюлень зараз мене переїде (сміється). Але тоді смішно не було. Я перевернувся, і БМП проїхала прямо над мною, я переживав, щоб за бронік не «ципануло» і не поволокло. Але все добре. Я встиг порадіти півтори секунди, бо, коли БМП проїхала, я опинився на асфальті. Лежав і дивився на небо, а артобстріл-то продовжується, і я лежу, чую 8 залпів.
У той момент, на асфальті, я зрозумів – «я приїхав». Сьогодні я помру. 100 відсотків, ну добре – 99. Я тоді вже змирився. Життя не перелетіло в мене перед очима. Було лише купа матів, було велике питання і небажання помирати. Не хотілось мені цього, чесно. Ну не моє це (сміється). Слава Богу, «криворукі сепари» промазали, метрів так на 40. Ми успішно евакуювалися і виконали завдання, повернулися. На жаль, повернулися не всі.
Леонід Остальцев, засновник Veterano: «Перемога ніколи не дається простою ціною»
– Як вважаєте, чому Україна ще не виграла цю війну?
– Як ти думаєш? Є багато факторів: політика, президент, якість ЗСУ, відсутність ядерної зброї. Великий спектр проблем є, виходячи з яких, ми не можемо перемогти в цій війні. Поки що. Головне – готуватися до цього і брати до уваги те, що перемога ніколи не дається простою ціною. Це, як мінімум, будуть людські життя. Тисячі, а то й десятки тисяч, які будуть помирати за те, щоб повернути ці території. Необхідно зробити так, щоб мінімізувати цю цифру і зробити максимально все, щоб загинуло якомога більше військових з «тієї» сторони, а не з нашої. Тоді це буде якісна перемога. Бо перемагати так, як в Другій світовій, трупами зверху, не хотілось би.
– Який найбільший ворог для України?
– Лінь. Тупість. Інформаційний мусор. Довіра цьому мусору.
– Що війна змінила у вас?
– Все.
– Ваш основний меседж або девіз по життю?
– «Піз*уй вперед!». Перемагає не найсильніший, не найрозумніший, не найбагатший. Перемагає тільки той, хто просто йде вперед, не дивлячись ні на що. Неважливо, яким темпом. Він не відступає і пізд*є вперед. Людина, яка щось робить, в неї обов’язково все вийде.
Віталія Томахів,  опубліковано у виданні Донбас.Реалії



Источник – antikor.com.ua

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *