Мирослава Барчук: "За помилки заплачена величезна, сакральна ціна”



Чому Володимир Зеленський – трагічний персонаж.
Із телеведучою Мирославою Барчук зустрічаємося в київському телецентрі “Олівець”. Вона в чорному широкому платті, на плечі коричнева шкіряна сумка-шопер. Замовляє американо з молоком. Ідемо в бібліотеку.
– Я в політичній журналістиці майже 20 років. Почала працювати, коли було аналогове телебачення. Порівняно з теперішньою епохою інформаційних технологій це інша реальність, – говорить Мирослава. – Тоді вільний світ погодився: що більше інформації, альтернативних точок зору, то краще для демократії, це називалося свободою слова.
Нині живемо в епоху множинності правд. Авторитарні держави, як Росія, затоплюють медіа інформаційним сміттям, надміром версій, фактів, фейків, аби не можна було зрозуміти що й до чого. Аби людська свідомість схилялася до позиції “правда десь посередині”. Британський журналіст Пітер Померанцев називає це епохою нерозрізнення.
Мирослава БАРЧУК, 52 роки, журналістка. Народилася в Києві 22 липня 1968-го. Батько Анатолій Барчук – кіноактор, народний артист України, мати Ніла Крюкова – театральна акторка, народна артистка, Герой України. Закінчила факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У середині 1990-х переїхала до Канади. Працювала перекладачем, була кореспондентом ”Радіо Свобода”. До України повернулася 1998 року. Була редактором і ведучою програм ”Сніданок з 1+1” та ”Проти ночі”. Чотири роки – редактором журналу Welcome to Ukraine. Із 2005-го по 2012-й – редактор і ведуча програм ”Новий час”, ”Ре-Акція” на 5 каналі. На ТВІ вела передачі Homo Sapiens, ”Окрема думка”. Із 2015-го по 2020-й – ведуча програми ”Вечір з Мирославою Барчук”на телеканалі ”Еспресо”. Ведуча суспільно-політичного ток-шоу ”Зворотний відлік” і проєкту ”Святі та грішні” на UA: ПЕРШИЙ. Заміжня за дипломатом 45-річним Данилом Лубківським. Має сина 27-річного Нестора, який працює юристом. Подобається слухати рок і класику. Любить читати Томаса Манна, Бруно Шульца, Йозефа Рота, Кадзуо Ішіґуро, Володимира Набокова, Лесю Українку. Улюблений парфум – Tommy Girl. В їжі надає перевагу рибі, чорному хлібу й овочам. Їздить за кермом Nissan Qashqai. Має 6-річну корґі Тінкер Белл Самбатус
Мирослава БАРЧУК, 52 роки, журналістка. Народилася в Києві 22 липня 1968-го. Батько Анатолій Барчук – кіноактор, народний артист України, мати Ніла Крюкова – театральна акторка, народна артистка, Герой України. Закінчила факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У середині 1990-х переїхала до Канади. Працювала перекладачем, була кореспондентом ”Радіо Свобода”. До України повернулася 1998 року. Була редактором і ведучою програм ”Сніданок з 1+1” та ”Проти ночі”. Чотири роки – редактором журналу Welcome to Ukraine. Із 2005-го по 2012-й – редактор і ведуча програм ”Новий час”, ”Ре-Акція” на 5 каналі. На ТВІ вела передачі Homo Sapiens, ”Окрема думка”. Із 2015-го по 2020-й – ведуча програми ”Вечір з Мирославою Барчук”на телеканалі ”Еспресо”. Ведуча суспільно-політичного ток-шоу ”Зворотний відлік” і проєкту ”Святі та грішні” на UA: ПЕРШИЙ. Заміжня за дипломатом 45-річним Данилом Лубківським. Має сина 27-річного Нестора, який працює юристом. Подобається слухати рок і класику. Любить читати Томаса Манна, Бруно Шульца, Йозефа Рота, Кадзуо Ішіґуро, Володимира Набокова, Лесю Українку. Улюблений парфум – Tommy Girl. В їжі надає перевагу рибі, чорному хлібу й овочам. Їздить за кермом Nissan Qashqai. Має 6-річну корґі Тінкер Белл Самбатус
– Ви, очевидно, стежите за місцевими виборами. Які емоції викликають у вас нинішні перегони й кандидати?
– Нинішня кампанія має ознаки реваншу. Кандидатом у мери Слов’янська на Донеччині зареєстрували Нелю Штепу, звинувачену в сепаратизмі й допомозі російським бойовикам. Журналіст Денис Казанський пише, що й обидва її конкуренти на цих виборах – теж колаборанти, вітали бойовика Гіркіна ­2014-го. Виникає питання щодо профпридатності правоохоронної системи України, її спецслужб. Як ми збираємося відновлювати контроль за окупованими територіями Донбасу і Криму?
Цей реванш помітний і у зростанні рейтингів партії Шарія, “Опозиційної платформи – За життя”. У збільшенні впливу партій “Наш край”“За майбутнє” з мутнуватою ідеологією і кандидатами типу ексрегіонала Антона Яценка.
Вражає, що кільком хорошим людям однаково, під якими прапорами йти на вибори. Здивував Сергій Гусовський (ресторатор, член наглядової ради Києво-Могилянської академії, голова депутатської групи “Київська команда” в міськраді. Один з ініціаторів суспільно-політичного руху “Люди важливі”. – Країна) іде від партії “За майбутнє”. Мене зацікавила заява Євгенії Кулеби, першого номера списку “Слуги народу” в Київраду, про те, що Кличко мусить поступитися Верещук, бо в неї “системне бачення”. Не розумію, для чого знищувати свою репутацію. Думаю, люди пояснюють, що зможуть зробити щось корисне для країни в будь-якій політсилі. Це лицемірство. Приєднуючись до команди, ти робиш морально-етичний вибір, показуєш готовність ділити їхні цінності й несеш відповідальність.
– Чому Революція гідності не народила потужних лідерів? Справжніх політичних партій?
– Майдан народив і яскравих лідерів, і проявив партії – “Сила людей”, “Демократичний альянс”. Але реальність України така: якщо тебе немає на рейтингових телеканалах, ти невидимий. Це феномен нашої доби – зрощення медійності й політики.
Недавно читала пророчу ­статтю про це Умберто Еко, написану 2004 року, називається “Очі Дуче”. Присвячена переважно Берлусконі. Еко був першим європейським інтелектуалом, хто побачив і написав про загрози “телевізійної диктатури”, яка вихолощує суть демократії, робить її симулякром, шкаралупою. Він казав, що це злиття політики і шоу веде до оновленого тоталітаризму, попереджав про диктатора в масці лицедія.
Прихід до влади телевізійних персонажів – не лише “казус Зеленського”. В Італії комік Джузеппе Ґрілло привів популістську партію “Рух п’яти зірок”, яка ­2013-го на парламентських виборах набрала 25 відсотків голосів. За нього агітували зірки шоу-бізнесу, наприклад Адріано Челентано.
– Соціологічні дослідження показують зниження рейтингу Володимира Зеленського та його партії. Як оцінюєте його як політика?
– Володимир Зеленський – трагічний персонаж. “Баловень судьбы”, успішний бізнесмен. Як на мене, вульгарний актор, який попав у смак мас. Йому все вдавалося. Спіймав такий кураж, що перестав відчувати поріг своєї компетентності і прийняв рішення іти у президенти.
Не знаю, чи він розуміє масштаб руйнування вертикалі державної влади, катастрофу із судовою системою, некерованість ситуації з пандемією, втрату суб’єктності України на міжнародній арені. Не впевнена, що Зеленський зчитує не зовсім дипломатичну мову Високого представника Європейського Союзу Жозе Борреля, що ЄС не банкомат. Про вплив олігархів на українські медіа й політизацію правоохоронних органів. Але президент Зеленський несе за це відповідальність, на сьогодні – політичну, це показують рейтинги.
Із міжнародним співтовариством теж є драматичний момент. Коли ти хоч раз “зіграв” членом на роялі, то цей образ лишиться з тобою назавжди. Коли зустрічаєшся з німецькою канцлеркою Анґелою Меркель чи лідером Франції Еммануелем Макроном, то ця “гра на роялі” сидить у тебе в голові, у підсвідомості. Тяжко при цьому тримати обличчя, відповідати статусу, вести перемовини як рівний із рівними.
Під час зустрічі з добровольцями на Донбасі Зеленський сказав фразу, з якої всі сміялися: “я не лох”. Мені це виглядає як наслідок розриву між колишнім і теперішнім світом, невідповідності статусів. Ніколи не чула подібних тверджень від внутрішньо благополучних людей із нормальною самооцінкою. У мене такі слова Зеленського викликають співчуття.
– Прямий ефір програми “Зворотний відлік. Місцеві” триває 90 хвилин. Що за півтори години для вас є найскладнішим?
– Коли не вдається намацати нерв, внутрішній конфлікт. Переживаю завжди, що недостатньо динаміки. Коли гість не мислить у кадрі, не імпровізує, а озвучує заготовки, прописані у штабі.
Яніна Соколова колись говорила про пластиковість Юлії Тимошенко. Має безліч красивих лакованих шаблонів. У жодному інтерв’ю не бачила її відвертою. Фасадна картинка, технологічність – це частина української політичної культури. Гілларі Клінтон може пити каву зі знімальною групою й на камеру розказати про зраду Білла. У нас цього, на жаль, нема.
– Чому?
– Це питання того, ким ти є і як оцінюєш своє право бути саме таким. Коли на програмі питаю депутата, чого не визнає помилки й не вибачиться перед виборцями, – це сприймається як акт агресії, як випад. Ніби змушую його ставати на коліна.
Я критик Петра Порошенка, але, коли він вибачився за обіцянку закінчити війну за два тижні, я побачила цілісну людину. Це був сильний крок.
– Чи бували небезпечні моменти в роботі?
– Під час “Зворотного відліку” на дебатах, коли в ефірі Суспільного був президент Петро Порошенко, нам повідомили, що у студії вибухівка. Я залишилася з президентом і глядачами. Ніхто не вийшов. Виявилося, то була хибна тривога.
Справді страшно було в жовтні 2017 року, коли біля телеканалу “Еспресо” стався теракт. Після мого ефіру зі студії виходили народний депутат Ігор Мосійчук з охоронцем і політолог Віталій Бала. Навпроти входу підірвали мотоцикл. Загинули двоє людей, Віталій Бала отримав тяжкі травми, Ігор Мосійчук теж був поранений. Я зазвичай виходжу разом із гостями, а того разу повернулася по піджак – і це мене врятувало.
Але фактично все сталося на моїх очах, я побачила смерть людей. Пережила серцевий напад. Ще довго після цього, коли заводила машину й чула незвичний звук, думала: може, це вибухівка? Мала посттравматичний синдром, ходила до психолога.
– Коли суспільство стане зрілим? – писали ви 2017-го. Маєте відповідь на це питання сьогодні? У чому бачите поступ?
– Поступ є. Велика кількість людей швидко стали зрілими, як завжди під час воєн і катастроф. Формується національна ідентичність. Але ціна, заплачена нами за помилки, велика, сакральна – кров і життя людей. Тому суспільство таке невротизоване.
Проте останні роки вибори показують, що точка неповернення не перейдена. Можемо легко відкочуватися назад. Але я вірю, що історичне колесо все ж рухає нас у правильному напрямку, на захід, хоч би як хитався наш українських маятник.
– У мене складні стосунки з українським народом, говорили ви в розмові з журналістом Остапом Дроздовим. Чому вони складні?
– Через високу ціну, яку платимо за інфантильність і незрілість суспільства. Практично щоразу я не приймаю вибору свого народу. У суспільства є небезпечна віра у “якось воно буде” або навіть у невідворотність кращого, яка штовхає на неосмислені дії.
– Наскільки за роки війни ми відірвалися від російської пуповини – в культурі, політиці? Що нас, українців, там найсильніше тримає?
– Недавно отруєний російський опозиціонер Олексій Навальний вийшов із коми й опублікував простенький душевний пост, як дружина врятувала його від смерті. Колега-журналіст, якого я поважаю, прокоментував, що Навального можна критикувати за Крим, але “жоден український політик так не напише”. Це вражаюче почуття вторинності щодо колишньої метрополії.
Мирослава Барчук: "За помилки заплачена величезна, сакральна ціна”
Я часто думаю, з чим це пов’язано. Нейронні зв’язки? Чиста біологія мозку? “Ностальгія” Тарковського, “Литературная газета” і “Новый мир”, Солженіцин, Гребенщіков і його “Звезда Аделаида”, Булгаков і його “Город”. Якщо ти не знайомий із драматургією Лесі Українки, не розумієш, якої це міці і масштабу мислителька, не знаєш, хто такі громадівці кінця XIX століття та українські неокласики, бойчукісти. Не усвідомлюєш масштабу Бажана, Лукаша і Кочура, а Хвильового знаєш як назву бару на Подолі, то ти звично їздиш російськими, радянськими ментальними рейками все життя. Навіть визначаючи свою ідентичність як українську.
Однак я оптимістка. Українська культура завжди розвивалася всупереч чомусь сильнішому, казав історик Ярослав Грицак. Вірю, що наші діти й онуки не будуть заглядати в рот метрополії. Я бачу це по своєму синові, він не страждає цим.
– Ви народилися в Києві, коли тут українською мало хто говорив. Яке ставлення до таких було у столиці?
– У родині говорили українською, але батько віддав мене в російську школу, бо вважав, що мене треба русифікувати. Для мене, як для багатьох дітей із київських інтелігентських родин, російськомовне середовище і російська школа означали подвійне життя. Я жила в українському мистецькому дисидентському світі. А виходила за межі квартири й опинялася у ворожому. Для мене це незагоєна рана. Не скажу, що загартувало чи зміцнило. Навпаки.
– В одному з інтерв’ю розповідали, що поширювали самвидав. Не боялися, що можуть бути проблеми?
– Ми нічого не боялися, бо відчували вже дихання свободи. У жовтні 1989 року з друзями-студентами поверталися з творчого вечора Дмитра Павличка. Були натхненні, не хотіли розходитися. На Хрещатику розгорнули синьо-жовті прапори і заспівали “Ой у лузі червона калина”. Навколо збиралися люди. Я мала вінок із пшеничного колосся з синьо-жовтими стрічками. Не пройшло і 5 хвилин, як приїхала міліція. Нас став оточувати ОМОН. У гучномовець сказали, щоб із кола вийшли всі, “хто не причетний до цього шабашу”. Ми залишилися і продовжували співати стрілецькі й повстанські пісні. Коло замкнулось – і нас почали бити кийками. Мені дісталося один раз. Від удару шкіряна куртка лопнула на спині. Хлопців повалили на землю, били ногами в обличчя. Але я не пам’ятаю страху. Звідкись з’явився наш знайомий Володимир Цибулько (поет, перекладач, есеїст, політолог. – Країна) і якось зумів нас із подругою витягнути з цього кола.
– Згадали про дитинство в мистецькому середовищі. Розкажіть про нього.
– Я росла в димах нічних бесід акторів, письменників, у піснях, розмовах про мистецтво. Перед очима був приклад богемного життя і ці непрості мистецькі кола. Бачила, як пишуться вірші і сценарії, народжуються ідеї, але бачила і неврози, печалі, драми й алкоголізм талановитих надламаних людей.
Частими гостями в нас були Костянтин Степанков, Борислав Брондуков, Іван Гаврилюк і його дружина Мирослава Різниченко, моя хрещена мати. Іван Миколайчук – мій хрещений батько.
Ми жили в кагебістському будинку. 1968 року батько зіграв роль Івана Кудрі (радянський розвідник НКВД. – Країна). Вдова Кудрі подбала, щоб дали 2-кімнатну квартиру на Чоколівці. Там мешкали працівники органів.
Якось на Новий рік, мені тоді було років 7, до нас напросилися сусіди з п’ятого поверху – генерал Віктор із дружиною Розою, яка дуже хотіла побути серед артистів і зірок екрана. Мала величезні груди. На новорічне свято вдягла червону водолазку, яка їх обтягувала. Роза сіла біля Брондукова. А його дружина Катерина – навпроти. І ось він із серйозним обличчям раптом підважує Розині груди долонею й каже: “Оце дивлюся, пане генерале, на Розині цицьки. Як вони такі великі і прекрасні виросли? Он Каті ми вже й капусту даємо їсти, і моркву. А не ростуть, хоч трісни”. До бійки не дійшло, але був страшний скандал. Баба говорить татові: “Ну що, Толік, складай, мабуть, чемодан у тюрму”. Генерал із батьком наступного дня випили і по-сусідському порозумілися. Зійшлися на тому, що в геніїв свої причуди.
Сергій Параджанов подарував мені на 16-річчя срібні сережки з бірюзою: “Це грузинські. Мій дід тримав дім розпусти у Тбілісі. І там була красива проститутка, якій було якраз 16 років, коли померла. Це її сережки. Дарую їх тобі на пам’ять”. Мама злилася, що він вигадує ці історії.
Про Івана Миколайчука пам’ятаю, що ставився до дітей, як до рівних. Міг довго розпитувати про життя. Обожнював багатоголосий спів, не терпів людей, які фальшивлять. Зацитькував їх. На одному з таких вечорів у них на Березняках народилося тріо “Золоті ключі” – Марія Миколайчук, Валентина Ковальська і Ніна Матвієнко – після пісні “Ой попід гай зелененький”. Іван створював таку атмосферу, як мама казала, “наче в хату заходить Бог”.
– Про вашу матір кажуть, що мала твердий характер. Говорила, що думала. Вона такою була й удома?
– У мами Ніли Крюкової (народна артистка України, лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка. Герой України. Працювала в Національній філармонії й театрі “Слово”. Майстриня розмовного жанру. – Країна) був сильний характер. Згадую її як цілісну особистість, але раниму й тонку. У 50 років могла сидіти перед дзеркалом і плакати гірко через зморшки. І в тому плачі було так багато всього.
Мама була пристрасна. І вразлива. 1981-го за порадою Григора Тютюнника підготувала роман у віршах “Маруся Чурай” Ліни Костенко. Моновистава робилась у повній таємниці. Бо сам роман кілька років був під негласною забороною в УРСР.
Роботу розкритикувала художня рада філармонії. Попри тиск і цькування, “профілактичні бесіди” слідчих КГБ, численні зачистки тексту від “дво­значних національних моментів” прем’єра все-таки відбулася в березні 1982 року. Та в останній момент, буквально за пів години до початку, її перенесли з Колонного залу Київської філармонії до Будинку культури заводу “Арсенал”. Розрахунок був на те, що публіка розійдеться. Але вистава була настільки очікуваною подією в Києві, що стала символічним знаком спротиву й солідарності української інтелігенції. Майже пів тисячі людей від філармонії пішки пішли до “Арсеналу”. Був аншлаг. Люди слухали у проходах, коридорах. Після вистави зал пів години стоячи аплодував мамі, її акомпаніаторці Галині Менкуш і авторці роману Ліні Костенко. Та піднялась на сцену й попросила вийти до людей директора Київської філармонії Аркадія Лобанова, який ініціював і очолював кампанію проти “Марусі Чурай”: “Вийдіть на світло, я хочу побачити, ви людина чи провокатор?” Лобанов вийшов, наблизився до Ліни Костенко. І та дала йому три ляпаси: “за себе, за Нілу Крюкову і за Марусю Чурай”.
Історія розлетілась у письменницьких, акторських середовищах. Стала притчею, прикладом громадянської позиції й мужності.
– Нілу Крюкову переслідували за її позицію?
– Її ще кілька разів викликали в КГБ, звинувачували в умисне неправильно розставлених “націоналістичних акцентах”. Виставу заборонили. Пізніше в інтерв’ю вона згадувала: була готова, що прочитає “Марусю”лише раз.
Мама була на барикадах усе життя, студентське голодування під час Революції на граніті, ночі і дні під парламентом під час ГКЧП, всенощне читання віршів людям у ніч перед проголошенням Незалежності, щоб мітинг не розходився. У виборчій поїздці 2003 року в Ізюмі Харківської області в неї та Ніну Матвієнко кидали камінням, коли агітували за Ющенка, вони закривалися від ударів хустками. А мамі тоді було вже 60 років.
Уже коли була лежачою після травми 2006 року, не могла прийняти, що не може брати участь у Революції гідності. Мені поставила завдання: щоб я возила до неї у квартиру протестувальників купатися. І ось, скупавшись і по­обідавши, люди заходили й говорили з мамою, розповідали новини. Якось я привезла хлопців із першої барикади, які стояли перед колонами стадіону Лобановського, тобто на лінії смерті фактично. Навколо очей – сажа від димів, як у шахтарів. Вони сіли. Мама подивилася на них: “Ви з першої лінії?” І почала плакати. А вони разом із нею.
Квартира її була навпроти госпіталю. З початком війни на Донбасі там жили матері поранених солдатів. Так мама відчувала, що теж щось робить для перемоги.
Після травми хребта була прикута до ліжка 13 років. Під час особистих катастроф люди, на яких розраховував, іноді віддаляються. Та мамині друзі весь час були поруч. На всі свята разом. Хлопці з гурту “Гуляй-город” приходили колядувати.
Ніла Крюкова лишилась актрисою до останнього подиху. Напередодні смерті увечері подзвонила: “Нагадай, як у поемі Павличка “Петрик” отой рядок… ” Фактично була непритомна. Але траплялися миті, “вікна”, коли поверталася до життя. Я відповіла: “Мам, відпочинь, поспи, для чого тобі той рядок?”А вона: “Ну я ж актриса, хіба не розумієш?” Вранці мами не стало.
– Снилася вам?
– Так. 4 жовтня на Байковому освячували їй пам’ятник. Задумала його в загальних рисах, розповіла скульп­тору Владиславу Волосенку. Він відчув ідею і зробив. І ось два тижні тому приснилася мама. Дуже чітко. Кажу їй: “Поки ти тут, покажу пам’ятник, бо переживаю, чи тобі сподобається”. І ми піднімаємося вулицею Байковою до 42-го квадрата, де мама похована. Такий дивовижний сон.
На могильній плиті вирізьбили текст її улюбленої пісні “Летіла зозуля”. Сам пам’ятник – це білий мармуровий розкрилений птах – така світла барокова зозуля, як мамина душа.
Світлана Корженко, Тетяна Порхун, фото: Тарас Подолян;  опубліковано у виданні КРАЇНА



Источник – antikor.com.ua

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *