Обмін чи торгівля? Історії трьох цівільніх українців, Які досі в застінках “ДНР”



Ізабеллу Пєх Схопи в окупованій Горлівці й інкрімінувалі “зраду Батьківщині”. Валерія Матюшенка з Кальміуського Затримали біля будинку и обвинили в шпігуванні на Україну. За “шпигунство и тероризму” Затримали Євгена Ставцева. “Політічніх” не просто не хотят звільняті – саму їх наявність у тюрмах НЕ підтверджують …
Щонайменш 214 українців все ще перебувають у застінках терористичний угруповань “ДНР / ЛНР”. Це только за офіційнімі данімі. Серед них чоловіки, жінки, військові, цівільні. Старші люди й зовсім молоді. Цівільніх – найбільше, Зазначає новинарних.
Інформацію про тих, кого утрімують в ув’язненні в ОРДЛО, доводитися визбирувати по крихти. Чи не всі рідні полонених хотят Говорити. Не про все можна розповідаті. Кожне слово слід зважуваті, Щоб не зашкодіті.
Аджея “політічніх” не просто не хотят звільняті – саму їх наявність у тюрмах НЕ підтверджують. Натомість на останні обміні начали брати відвертіх крімінальніків: кажуть, у “ДНР / ЛНР” для таких є свій “тариф”.
Про все це нужно знаті. Українських бранців ОРДЛО нужно підтрімуваті й вітягуваті.
Ізабеллу Пєх Схопи в окупованій Горлівці й інкрімінувалі “зраду Батьківщині”. Валерія Матюшенка з Кальміуського Затримали біля будинку и обвинили в шпігуванні на Україну. За “шпигунство и тероризму” Затримали Євгена Ставцева.
У тому, что ЦІ історії трьох цівільніх бранців ви зараз прочітаєте, є велика заслуга моєї колеги Ольги Омельянчук, яка відшукує родічів бранців та діліться контактами.
“Маму посадили на 13 років за український паспорт”.
Історія заручніці Олені Пєх у вікладі дочки Ізабеллі
Обмін чи торгівля? Історії трьох цівільніх українців, Які досі в застінках "ДНР"
Олена Пєх
Більшість полонених – чоловіки. Альо жінки за ґратами в терористичний угрупованнях теж є. У “ДНР” їх примерно десять. Усі – за політічнімі Стаття, всі є в українських списках.
Олену Пєх Схопи в Горлівці на Донеччині 9 серпня 2018 го. Прийшла озброєні люди, які не представилися, перевернули всю квартиру, Дивувалися всі документи, сказали, что в жінки Великі проблеми. Вівелі з будинку, п’ять годин протрімалі в кайданки на сонці, надяглі мішок на голову, повели під конвоєм через увесь двір.
“Вони дуже люблять Такі показові РЕЧІ – вести з пакетом на Голові, у супроводі автоматніків. Особливо з політічнімі. Я шукала маму, но вона значиться як “Зниклий безвісті”. Хоча, як з’ясувалося, ее три місяці Тримай на гауптвахті однієї з Військових частин “, – розповідає донька Ізабелла Пєх.
Олена – типова інтелігентка. У Горлівці вона Викладаю німецьку, російську мову та літературу в школі, працювала в технікумі, Згідно – у художньому музеї. Проводила екскурсії, писала наукові статті, брала участь у конференціях по всій Україні. Донька Ізабелла, філолог за освітою, на відкріттях виставок Граля на саксофоні й фортепіано.
Обмін чи торгівля? Історії трьох цівільніх українців, Які досі в застінках "ДНР"
Дочка й мати Пєх, Ізабелла й Олена
А потім Росія розв’язала войну в Україні.
“Я від качана НЕ булу згодна з тим, что відбувається. Нам не потрібен прідністровській сценарій. Альо якісь люди Раптена начали кричати: “Росія! Росія! “, Потім танки Приїхали. После первого “аеропорту” біля мого будинку лежали люди у військовій форме з автоматами, кудісь Стріляли. Я настолько злякалася, что забілася біля дверей. А коли обстріл Закінчився, зібрала РЕЧІ, купила перший квиток до Києва и поїхала. То був липень 2014 го “, – пригадує Ізабелла.
Мама віїхала за місяць.
Пєхі оббирали между Києвом, Який відавався Надто метушлівім, романтичним Львовом та розслабленості Одеса. Олена в Одесі на фрілансі Займаюсь переклад.
Альо в окупованому Дебальцеве залишилась ее мама. После Дебальцівського котла в неї ставити інсульт. І хоча Олена – НЕ єдина донька, самє вона взялася спершись за лікування, а потім – за реабілітацію. Повернув на окуповану Донеччину.
У Дебальцевому немає нормальної медичної бази, тож Олена завезла маму в Горлівку. Обміняла квартиру, щоб буті Ближче до лікарні, и жила там весь час, поки трівалі процедури: платила за лікування, приносила обіди, доглядали. Потім відвозіла маму до Дебальцеве и Повертайся в Одесу.
Щоразу Ізабелла переймалася через ЦІ поїздкі “на тій БІК”. Аджея біля будинку “виросла” військова частина, туди пропускали за дозволив.
Про ті, что Олена періодічно возвращается з України, знали и бойовики, и сусіди. Одна поїздка стала фатальною.
Обмін чи торгівля? Історії трьох цівільніх українців, Які досі в застінках "ДНР"
Олена Пєх
“Родичі від мами відмовілісь. Я даже не знаю, чи жива зараз бабуся. Смороду Нещодавно телефонувалі мені й обурюваліся, что я розповідаю про маму Скрізь. Хоча це ж правда “, – каже Ізабелла.
У следующие три місяці после Арешт Мамине життя превратилась в справжнє пекло – з жінки вібівалі свідчення. Вівезлі в поле и сказали, что вб’ють и ніхто НЕ дізнається, де вона та що з нею.
Олену настолько били и мучили, что довели до Спроба самогубство.
“Мама попросила в них миску з водою. Не знаю, что вона Їм там говорила, но Знайшла, чим різаті … Вона даже НЕ різала, а рвала Собі руки, щоб швідше стекті кров’ю. До чого нужно Було довести людину, щоб вона так робіла? Конвоїр даже віклікав “швидку”, цею виклик зафіксованій у Маминій делу. Карета пріїхала, но ее на теріторію ВІЙСЬКОВОЇ части не пустили. Мамі ганчіркамі щільно обмотали руки, и так вона сіділа. Вона могла померти. Скільки віпадків, коли закатовувалі до смерти! ” – переказує донька.
Ізабелла на прікладі матері розповідає, як бранців шантажують Близько: “Ще тоді, коли вона булу” Зниклий безвісті “, писали мені ПОВІДОМЛЕННЯ від імені матері:” Белло, Білочко рідна, благаю, пробач мені, Допоможи, тут усе погано “. За побудову речення я зрозуміла, что мама так не написала б, у складних сітуаціях вона мобілізується, прислала б короткий, максимально змістовній текст. Вони ж намагають сделать так, щоб хтось Із родічів пріїхав, схопіті его – так ув’язнений швідше зізнається в тому, что нужно. А смороду отрімають Нагороди, звання, плюс одну людину в обмінній фонд “.
В’язнів усіляко намагають зламаті псіхіку. Сміються, коли Їм страшно. Могут попросіті вкрутіті лампочку, ставлять стілець, а коли людина становится на него – вібівають з-під ніг и регочуться, коли полонених падає.
Обмін чи торгівля? Історії трьох цівільніх українців, Які досі в застінках "ДНР"
Олена Пєх
На Олену кричали: “Жідівка!” Погрожувалі, что ма ють Довгі руки и дістануть даже до Одеси.
Олену Пєх обіцялі розстріляти двічі. Причем не саму, а з військовім Віталієм Чмілем – бійцем 36-ї бригади морської піхоті ЗСУ. Смороду сіділі в одиночних камерах поруч, перемовляліся через кріхітну дірку в стіні, щоб підтримати Одне одного.
“Зараз обнулімо вас біля стінкі за Порушення дисципліни”, – лякали Пєх и Чміля.
После Спроба самогубство Олену Деяк годину не чіпалі. Та одного дня до неї в камеру Зайшов тієї, хто керували тортура – росіянін. После цього Пєх “зізналася”.
Жінці пред’являлі кілька статей “КК ДНР”, Який Фактично є Карні кодексом УРСР бланках 1960 року. Однако жодних НЕ змоглі довести: ані “підготовку злочини на территории РЕСПУБЛІКИ”, ані “шпигунство”. Хоча “слідчі дії” трівалі примерно Вісім місяців.
“Потім статтю перекваліфікувалі на” зраду Батьківщині “. Фактично мою маму засудили на 13 років за український паспорт! За відеоконференції – в такому режімі проходив суд. Зато, что має українські документи, живе на территории України и просто любити свою країну. Коли в неї живити: “Громадянка якої держави ви є?” – вона відповіла: “Громадянка України”. Моя мама Ніколи НЕ скоїла Нічого крімінального! ” – Ізабелла розповідає про це дуже емоційно и голосно.
Дівчина Робить Висновки: Вихід, что любити Україну в “ДНР” – більшій злочин, чем когось убити. Що краще отріматі “ДНРівській” чи російський паспорт, Щоб не сісті в тюрму.
Ізабелла Почаїв боротися за звільнення матері напрікінці жовтня 2018 го, коли Олену перевели в СІЗО и вона Вже НЕ булу “Зниклий безвісті”.
“Коли вона НЕ попала в передноворічній обмін [2019 року], Я мовчала. Альо коли й цього разу маму не повернули, я Хотіла кричати про Цю несправедлівість. І Почаїв Говорити з журналістамі. Насправді дуже много рідних хотят Говорити, но боятися зашкодіті близьким, Які в полоні “, – зізнається Белла.
Вона страшенно пережіває за маму, якові после Березнева суду ма ють перевести в єдину жіночу колонію на окупованій части Донеччини – у Сніжне. Там ув’язнених змушують працювати. Олена ж дуже хвора, после катувань у неї трохи не відмовілі ноги, у свои 49 ходити Із палички.
“Мамі Зроби рентген ніг, на цьом все закінчілось – ані уколів, ані будь-якіх знеболювальних, узагалі Нічого. Лікар Подивився знімок и сказавши, що там “ну не все наче погано”, – зітхає Ізабелла. – Альо мама – Міцний Горішок, вона все вітрімає. Дуже хвілюється за мене, щоб я тут Тримай “.
Іноді Олені вдається передаваті записки з-за ґрат. Так в Ізабеллі опіняються Мамині вірші, напісані в полоні до дочки:
Я б стала вранці твоїм, щоб птахами після дощу
Щовечора ділити на двох, Обговорюючи події дня.
Мені б пір’їнкою найлегшим опуститися тобі в долоні,
Відчути їх тепло і ніжність, і з тобою бути не навмисно …
Ізабеллі удалось Передат мамі книжку про мистецтво и кріхітнімі літерами Написати на страницах: “Ти найкраща в мире! Будь сильною! ”
Дівчіні кілька разів снилося, что вона візволяє маму, відкріває клітку, обіймає ее.
“Ми з мамою дуже блізькі, и я за нею страшенно сумую. Мені НЕ потрібні ні гроші, нічогісінько. Нехай просто мені повернути мою маму. Я мрію обняті ее и вдіхнуті запах ее волосся. Я не знаю, что робитиму далі. Мабуть, поведу ее до психолога чи психіатра, после того, что вона пережила. Це другорядне. Головне, щоб ми просто були поруч, – Ізабелла, яка досі тримаю в інтерв’ю, начинает схліпуваті. Вітірає долонях сльози, вібачається: – Я просто сподіваюсь, что цею жах чимшвидше скінчіться “.
“Коли Чоловіка знову НЕ обмінялі, кричала так, что зірвала голос”.
Історія Заручники Валерія Матюшенко у вікладі Дружини Тетяни
Обмін чи торгівля? Історії трьох цівільніх українців, Які досі в застінках "ДНР"
Валерій Матюшенко
Родина Матюшенків – Із міста Кальміуське (до перейменування – Комсомольське) Старобешівського району на Донеччині. Обвинуваченого у “шпігунстві на СБУ” приватний підприємець Валерій Матюшенко залішається в полоні бойовіків “МГБ ДНР” Вже скоро як три роки.
“У нас стояли українські війська, техніка з параду на День Незалежності техніка зайшла. Далі Було дуже Швидко і несподівано. Я не могла повіріті, что туди зайдуть російські війська и ми будемо … – Тетяна Матюшенко Робить паузу, згадуючи серпень 2014 го – не Україна … То був, Звичайно, жах. Ми почти НЕ Вихід з підвалів “.
Потім поруч трап Іловайська трагедія. Село Новокатерінівка, розташоване на маршруті Вихід ЗСУ з Іловайська, – лишь за 7 км від Комсомольська. “Це Було дуже страшно. Нашому сину тоді Було 13, однієї ночі ВІН схопівся, прібіг до нас и кричав, щоб ми вставали й хова – Йому здавалось, что літаки летять, зараз будут бомбіті “, – згадує Тетяна.
Обмін чи торгівля? Історії трьох цівільніх українців, Які досі в застінках "ДНР"
Тетяна й Валерій Матюшенко з сином Павлом
Окупаційні війська зайнять Новокатерінівку, Старобешеве, інші сусідні селища й Містечка. “Я просила Чоловіка, щоб ми віїхалі. ВІН сказавши, Що полями віїжджаті нельзя, бо Раптена бус розстріляють. Потім найпотужніші обстрілі минули. Альо нам Було страшнувато залішаті дім, почінаті десь усе з нуля “, – візнає жінка.
Уже Згідно, коли Тетяна віїхала з окупованої территории сама и змогла стати на ноги в ІНШОМУ місті, зрозуміла помилки. А Доті смороду сіділі й чека до: 2015 рік, 2016 й – “ну не может ж це Довго тріваті, війна має закінчітіся”.
Матюшенко Займаюсь Приватним підпріємніцтвом. Валерій БУВ музикантом, на життя заробляй продажем и ремонтом побутової техніки, Тетяна продавала одяг та взуття. Бойовики їхнй бізнес “націоналізувалі”, а з двоповерховий складу Зроби “військову часть”.
“Сказали:” Що вам, шкода? ” А ми все життя Збирай гроші, кредити платили “, – розповідає жінка.
При цьом и Валерій, и Тетяна Матюшенко НЕ пріховувалі проукраїнськіх поглядів. У Кальміуському Взагалі НЕ бракувалась тих, хто казав, что хочет жити в мірній цілісній Україні. Альо коли начали знікаті Такі люди – среди білого дня, на вулиці, городян охопів страх.
15 липня 2017 року знік и Валерій. Вийшов Із дому, а за кілька кроків від будинку Йому надяглі мішок на голову и повезли.
Обмін чи торгівля? Історії трьох цівільніх українців, Які досі в застінках "ДНР"
Валерій Матюшенко
“Мені Вже на другий день начали пошепкі розповідаті, что то” МГБ “(так званні” Міністерство державної безпеки ДНР – “Н”). Пошепкі, Щоб не почула, від кого пішло. Я боялася, щоб его НЕ вбили. Одразу написала заяву в “поліцію”, что его викрали. За Чотири рази на день їзділа під “МГБ”, Збирай людей, Хотіла влаштовуваті мітинги. А одного разу взяла ковдри, подушку, маму и тата, ми Поїхали знову туди … Підходжу до хлопчика черговий: “Я тут ночуватіму. Я звідсі нікуді НЕ піду. Поверніть мені Чоловіка! ” Там ходили автоматнікі. Коли смороду пройшли, тієї хлопець тихо попросив не делать цього и їхати звідті, бо мій чоловік в ІНШОМУ місці … “- згадує Тетяна.
“Я тоді НЕ усвідомлювала, что робіла.
Думала: а може, его по Голові стукнули? Зараз я розумію, что поводилась неадекватно. І Якби тепер глянула на себе тодішню збоку, сказала б, что ненормальна “, – Тетяна начинает сміятись, це сміх крізь сльози. Згадує, як лікар “швидкої” колов їй Щось, аби хоч немного поспала. Як за десять днів схудла на 7 кілограмів, за місяць – на 16.
На четвертий день после Арешт Валєрі до них додому Приїхали з обшуком. Поверховий оглянули квартиру, вилуч техніку. Жінка написала в постанові, что зніщіла телефони, вікінула в Річку.
“Розуміла, что підпісую Собі смертний вирок. Хотіли забрати паспорт. Альо не забрали. Завдяк Йому потім удалось віїхаті. Мені ще дозволили відвезті чоловікові постіль. І коли пріїхала, дали почитати документи, а там таке обвинения, наче людину вбили! Ще півтора тіжні я пробула в місті, шукала адвоката. А за статтю “шпигунство на СБУ” дуже Важко найти захисника. После чергової відмові взяла сина, рюкзак и віїхала, в чому булу “, – розповідає Тетяна про свій шлях на підконтрольну теріторію України после Арешт Чоловіка.
Тепер вона живе и працює у Слов’янську.
Жінка згадує, что в ОРДО за нею напевно стежа. Телефонувалі й пропонувалі “прийти поговоріті”, обіцялі БЕЗПЕКА, “давали слово”. Альо вона сказала “ні”, бо розуміла, что піде за чоловіком.
Вже 4 серпня Тетяна “подала Валєру на обмін”, потім додала відповідні документи в центр звільнення заручніків. І 29 листопада Матюшенко Вже БУВ підтвердженій Україною для обміну з РФ и ОРДЛО во время переговорів у рамках Трісторонньої контактної групи в Мінську.
Обмін чи торгівля? Історії трьох цівільніх українців, Які досі в застінках "ДНР"
Тетяна и Валерій Матюшенко
“Мені Постійно допомагать люди. Якось стояла на вулиці, розмовляю з подругою про Чоловіка. Це почула жінка, яка проходила Повз. Вибач, что підслухала, и дала мені кілька телефонів людей, Які в темі й підкажуть, куди рухатіся далі. Скільки разів Було так, что здавай – вперло Лобом у глухий кут, що не можу рухатіся далі. Аж ось хтось приходити и відчіняє двері “, – діліться Тетяна.
За словами жінки, спершись у списку на обмін Було 29 українських заручніків. “А потім и Злочинці, Які НЕ ма ють стосунки до Війни, начали розуміті, что могут війта [за обміном із тюрем ОРДЛО], И смороду начали писати заяви, Почаїв Нові затримки … І ніні Вже понад Двісті людей у ​​списках “, – каже Тетяна.
После одного обміну я кричала так, что зірвала голос. После цього в мене ставити гіпертонічній криз. Досі до мене ще Ніколи “швидка» не пріїжджала два дні поспіль. Я не знаю, что буде, если его Раптена НЕ обміняють и вчетверть “, – розповідає жінка.
Тетяна не раз у розпачі ходила кричати й плакати в ліс або до озера. І сина, Вже 16-річного, якось застала, коли тій лежав Обличчям у подушку и Ріда. ВІН тоді зрозумів, Наскільки добре смороду жили Ранее, до Війни.
После затримання Валерія були другий и третій обшукі, коли квартиру в Кальміуському буквально перевернули догори дригом, перебрали КОЖЕН папірець у домі и шкірного гайку – в гаражі. Це вдарило по здоров’ю батька Тетяни. ВІН недовго проживши после Арешт зятя.
Мама Тетяни просила дітей НЕ демонструваті свою українську позицию, Задля безпеки. “Я їй сказала: мамо, если всі мовчатімуть, что тоді буде? Потрібно ж чинити Опір. Ми звіклі до свободи слова. А в мамі говорити ще страх, посіяній Радянська системою “, – Зазначає Тетяна.
Обмін чи торгівля? Історії трьох цівільніх українців, Які досі в застінках "ДНР"
Виправна колонія №97 в городе Макіївка, де утрімують українських полонених “ДНР”
Ее мати досі живе в Кальміуському, має одного групу інвалідності после операции на серці. Вона – Фактично єдиний міст, Який з’єднує подружжя Матюшенків. Дзвінкі з підконтрольної территории України в Макіївську колонію, де сидить Валерій, Заборонені. Тож Тетяна телефонує до мами, теща набірає номер зятя – и по гучному зв’язку іноді вдається перекинути кількома словами. Хоча дружина бранців и хвілюється, что на матір чінітімуть Тиск через це.
Так само, каже, «не жила”, коли син Павло вчився на окупованій территории. После кількох місяців навчання на “великій Україні” він дуже просив маму дати Йому Закінчити рідну школу в Кальміуському. Тому МАВ змогу Бачити батька.
“Він пріїжджає додому и зі слізьми на очах каже:” Мамо, вісь я сиджу з татом, ВІН поруч, ми розмовляємо, а обійняті его НЕ можу. Знаєш, як Важко ?! Кажу: “Пашо, я его Взагалі НЕ бачу”, – Тетяна вітірає сльози.
Матюшенка Хотіли судити за “зраду Батьківщині” – за 321-ю статтю “КК ДНР”. Альо Валерій заявил, что ВІН – громадянин України. Тож его судили як “іноземного громадянина”, дали 10 років.
Попри те, що Валерій має серйозне невропатологічне захворювання, це не вплинуло ані на катування в СІЗО, ані на строк. Ба більше. Тюремники вилучили Матюшенкову медичну картку з поліклініки. Тепер дружина не може підтвердити його діагноз.
Узимку чоловік попросив дати можливість здати аналізи, бо мав проблеми зі щитовидною залозою. Так Тетяна дізналася, що Валерій ще важче хворий.
Але Матюшенко ніколи не нарікав на становище. І тільки звільнені з полону його співкамерники розповіли, що чоловік пережив сильні побої, йому зламали ребра. Коли після допиту кинули в камеру, був увесь синій.
Окупанти так і не допускають на територію колонії представників Червоного Хреста, які верифікують списки заручників. А на запити в “ДНР” відповідають, що Валерій – “у розшуку”, хоча самі ж видавали довідки про ув’язнення.
За словами Тетяни, такі затримання й судилища дуже залякують людей в ОРДЛО – змушують замовкати тих, хто хоч якось виступав проти окупаційної влади.
Обмін чи торгівля? Історії трьох цівільніх українців, Які досі в застінках "ДНР"
Тетяна й Валерій Матюшенко
Що підтримує Тетяну в боротьбі? “Мабуть, любов, – усміхається. – Я зрозуміла, як люблю свого чоловіка, коли його втратила. Він завжди приділяв мені так багато уваги. Ми разом бігали, танцювали, він щодня по кілька разів говорив, що любить мене, дарував квіти несподівано. А я весь час бурчала. Жах який! Я так люблю його. І за те, щоб його побачити, боротимуся до кінця”.
Обмін чи торгівля? Історії трьох цівільніх українців, Які досі в застінках "ДНР"
Лист від батька й чоловіка з-за ґрат
Їй вдалося передати за ґрати футболку зі спільним фото, а Валерій – надіслав записку з привітанням і словами любові.
“Коли він повернеться… Ми поїдемо вдвох у ліс. Надовго”, – посміхається й одночасно плаче Таня.
“Нічим не скомпрометований, а отримав 14 років, тоді як убивцям там дають по 7”.
Історія заручника Євгена Ставцева у викладі батька Юрія
Обмін чи торгівля? Історії трьох цівільніх українців, Які досі в застінках "ДНР"
Євген Ставцев
Євген Ставцев став бранцем бойовиків у Донецьку 6 жовтня 2017 року.
“Це стало для нас справжнім шоком, – розповідає 64-річний батько політв’язня, лікар Юрій Ставцев. – Дитину забрали пізно ввечері. Незнайомі озброєні люди з густими рудими бородами – такі “типові шахтарські, які витягли з копалень автомати і міномети” – вломилися в квартиру, де були Женя і моя дружина. Нічого не пояснюючи, забрали документи, ноутбук, комп’ютер, сина й автомобіль, який стояв під вікнами будинку. І довго ми хлопця не могли знайти. Майже два місяці шукали безрезультатно, ніхто нічого не пояснював”.
Євгенові тоді було 32 роки. Він народився і жив у Донецьку, закінчив університет за фахом економіста-міжнародника, працював у пенсійному фонді, потім почав займатися власною справою. Був осторонь від політики, не брав участі у Майдані, не брав до рук зброю – тобто ніби нічим не міг скомпрометувати себе перед окупаційною владою. Євген планував закінчити справи, забрати маму й переїхати до батька в Київ.
“Я завжди питаю себе, за що і як це сталося? Може, комусь щось сказав? Може, хтось на нього за щось доні? Це ж 37-й рік!” – бідкається батько.
Пан Юрій усе життя працював лікарем-гастроентерологом, відкривав і очолював відділення. У березні 2015 виїхав із рідного міста.
Він пригадує, як у перший рік війни пропаганда “ДНР” розповідала, що “укри обстрілюють мирних жителів”. Але “Але вибачте, коли почалися обстріли всередині міста, одразу стало видно, хто і звідки б’є. Під вікнами стоїть “Град” і колошматить залп у бік Мар’їнки. А потім десь за півгодини чекаєш відповідь…” – розповідає лікар, який бачив і російські шеврони окупантів, і авіаудари по захопленому Донецькому аеропорту, пережив відключення світла й води у спеку та потужний артобстріл їхньої 27-ї лікарні.
Тож коли Женю схопили, батько вже був у Києві, а по всіх структурах терористичної “ДНР” сина шукала хвора мама. Зрештою “прокуратура” дала їй довідку, що Євген Ставцев – під слідством, його звинувачують у шпигунстві на користь України.
“Із того, що нам відомо, він пройшов не одне коло пекла. Пережив катування, був і в “Ізоляції” (арт-простір у Донецьку в приміщеннях колишнього заводу, який бойовики перетворили на тюрму-концтабір – “Н”), і в 97-й колонії в Макіївці, зараз уже в 32-й колонії, теж у Макіївці. Туди його відправили після суду, який відбувся 18 лютого 2019 року. Минув дуже швидко, маму не пустили. Я не поїхав, бо знав, що й сам можу опинитися за ґратами. Женю засудили на 14 років позбавлення волі за шпигунство на користь України і створення терористичної організації”, – розповідає батько.
“Знаєте, коли тобі за 60, хочеться допомоги від синів, а виявляється, що сина в тебе немає”, – зітхає Ставцев-старший.
Обмін чи торгівля? Історії трьох цівільніх українців, Які досі в застінках "ДНР"
Юрій Ставцев, батько
Раніше в Києві пан Юрій написав заяву в поліцію про зникнення сина, і Євген зареєстрували в центрі звільнення заручників.
Наразі Євген пропустив уже три обміни. Батько не знає, чому сина не повертають.
Чимало з тих, хто повернулися, – справжні герої, які заслуговують нарешті бути вдома, визнає лікар. Але до деяких осіб, яких забрали за обміном, багато питань. Хоча, каже пан Юрій, “усі ж громадяни України”.
“Залізти б їм у голови і подивитися, що там відбувається… Думаю, що наші близькі – політичні заручники, і за них щось виторговують, якісь преференції, не знаю”, – міркує Ставцев-старший.
Востаннє сина він бачив ще у 2015-му, коли виїжджав з окупованого Донецька. Там залишилась дружина. Донедавна вона раз на тиждень відвозила Жені передачі, а під час карантину цього не можна.
Якось батькові вдалося поговорити з сином по телефону, буквально хвилину. Євген скаржився на проблеми зі здоров’ям.
“Важко жити роками з цим тягарем, ходити на роботу… Я вже не можу мовчати про це. Вони повинні мати совість, повинні підтвердити його в списках. Нехай повернуть мого сина. Я вже думав: що ж цивільний чоловік міг зробити таке страшне проти молодої “республіки”, якщо вбивцям дають по 7 років, а йому – 14?”
Ставцев ставить риторичне питання, на яке знає відповідь: чому окупанти не пускають міжнародних спостерігачів до тюрем – щоб не було змоги верифікували списки заручників. А Юрій дуже хотів би, щоб Червоний Хрест зміг пробитися нарешті в тюрми і колонії ОРДЛО.
Ставцев уже має плани на найближчий час після визволення Жені: “”Як лікар і як батько я приведу його до ладу. Спуску не дам, зроблю все можливе, щоб повернути здоров’я. А вже потім – решта. Чим йому тут зайнятися, знайдемо, він не засумує точно”, – сміється батько.
“Усі живемо надією”: зустріч із Єрмаком, очікування Зеленського
28 квітня родичі полонених, які залишаються в ОРДЛО, зустрічалися в Києві з омбудсменом Людмилою Денісовою. Просили уповноважену з прав людини представляти їхні інтереси на переговорах у Мінську. Розповіли, з якими проблемами стикаються.
Опісля пішли до офісу президента. У кожного був плакат із фотографією рідної людини, яка в полоні, а також літери, які складали два заклик: “Давайте поговоримо!”
Із ними зустрілися начальник штабу Антитерористичного центру при СБУ Геннадій Кузнєцов, нещодавно призначений на переговори до підгрупи ТКГ з гуманітарних питань. Згодом ненадовго приєднався керівник ОП Андрій Єрмак.
Пікетувальники запитували, чому в списки на обмін потрапляють особи з кримінальним минулим, а не їхні рідні. Просили вести перемовини напряму з Росією щодо тих бранців, яких не хочуть звільняти.
Обмін чи торгівля? Історії трьох цівільніх українців, Які досі в застінках "ДНР"
Ізабелла Пєх із плакатом на підтримку матері під офісом президента
“Ходять чутки, що існує “такса” для звільнення тих, хто не причетний до війни, щоб вони взяли участь в обміні: в “ЛНР” 2 тисячі доларів, у “ДНР” – 3тисячі. Якщо це правда, це потрібно припиняти. В обмінах повинні брати участь військові і політичні в’язні!” – наголошує Ізабелла Пєх.
За її словами, з цього приводу один із київських чиновників сказав: “Який палець не відріж, усе одно боляче”.
“Але, як на мене, розділяти [маргіналів і політичних] потрібно, різниця є”, – каже Пєх-молодша.
Родичам пообіцяли зустріч із президентом Зеленським та просили сформулювати чітко питання для цього діалогу.
“Сподіваюсь, найближчим часом зустріч [із Зеленським] буде, справа зрушить із мертвої точки, – говорить Тетяна Матюшенко і додає: – Мені здається, я Кузнєцову вимотала всі нерви. Кажу йому: поверніть мені чоловіка, і я забуду про вас, а ви – про мене”.
Також має бути сформована робоча група за участі трьох родичів полонених для налагодження комунікації із владою.
“Це вже краще. Раніше такого не було. Точніше, було, але все поламалося, – гірко всміхається  Пєх. – Сподіваюся, все буде добре. Хоча я побачила, що мама не підтверджена в списках “ДНР”. Тут усе залежить від них. Хоча, можливо, ще й від того, наскільки активно запитує Україна”.
Юрій Ставцев резюмує: “Нас запевнили, що звільнення полонених – пріоритет Володимира Зеленського. Ми всі живемо надією і чекаємо, коли це станеться. Продовжуємо нагадувати про себе. Якщо раптом мене делегують у робочу групу – я не прагну регалій чи слави, просто хочу звільнити сина. І навіть після його звільнення робитиму все, щоб і інші нарешті повернулися додому”.
Анастасія Федченко, фото з особистих архівів родичів полонених;  опубліковано у виданні Новинарня



Источник – antikor.com.ua

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *