Перше срібло: як Шахтар став другою командою України



На світанку незалежної футболу “Шахтарю” доводилося відвойовувати місце під сонцем в запеклу боротьбу. “Террикон” згадує, як донецька команда вперше взяла нагороди чемпіонату України, по-справжньому нагадавши про себе …
Перше срібло: як Шахтар став другою командою України

В українську еру “Шахтар” увійшов одним з визнаних лідерів українського футболу. Тому, коли експерти і просто люди прикидали шанси учасників майбутнього окремого чемпіонату України, “гірники” за замовчуванням зараховувалися до фаворитом. Їм пророкували боротьбу за “золото”. Але які у них для цього були підстави?

Останній союзний чемпіонат “Шахтар” закінчив на малошанована 12-му місці (хоча довгий час йшов у лідерах). Вище нього стояли три українські команди – “Чорноморець”, “Динамо”, “Дніпро”. Почавши той чемпіонат чудовим складом, в якому були справжні зірки на кшталт Андрія Канчельскіс, Віктора Онопко і Сергія Щербакова, команда закінчувала його в розсмиканому стані і з абсолютно незрозумілими перспективами.

Перший урізаний чемпіонат України “Шахтар”, який втратив кількох важливих виконавців, закінчив взагалі без медалей. Перед стартом здавалося, що головне завдання – випередити в своїй підгрупі “Чорноморець”, який мав тоді непоганий склад і якісну гру. Це зробити вдалося. Але хто міг припустити, що головним конкурентом стане “Таврія”, ніколи ні на що особливо в українській ієрархії не претендував? Коли в останньому турі на своєму полі потрібно було обов’язково перемагати кримчан, “Шахтар” просто не зміг придумати, як це зробити. Футбол, позбавлений думки і організації, привів до нульової нічиєї і, в кінцевому підсумку, до втрати медалей.

У першому повноцінному чемпіонаті України 1992/93 “Шахтар” залишався в числі фаворитів. Втрати в складі несли всі клуби, кращі футболісти їхали за кордон, це дозволяло всім залишатися в числі конкурентоспроможних, навіть з урахуванням минулих. Але брак стабільності опустила “Шахтар” на 4-е місце. А адже після першого кола команда йшла другою, лише на очко відстаючи від “Дніпра” і випереджаючи, між іншим, київське “Динамо”!

І що ж отримали донецькі вболівальники? Замість очікуваної розсипи нагород – повний нуль після закінчення двох перших сезонів. Сюди треба приплюсувати провал в Кубку України 1992/93 – виліт на стадії 1/16 фіналу в протиборстві з північнодонецьким “Хіміком”, про існування якого до того мало хто підозрював. Закладалася неприємна традиція “Шахтаря” як другорозрядної команди без чинів і звань. Треба було терміново щось робити.

Головним тренером команди всі ці роки був Валерій Яремченко. Він взявся за справу в 1989, за рік заробив чудовий колектив, з яким міг би вирішувати будь-які завдання, пережив його розпад, швидко виліпив нову команду, що з’єднувала досвід останніх залишилися ветеранів (Сергій Ященко, Євген Драгунов, Ігор Леонов, Ігор Столовицький) з енергією молодих (Сергій Ателькін, Сергій Попов, Валерій Кривенцов, Олег Матвєєв). Але результат не приходив. Козиряти Яремченко перед громадськістю було нічим.

Тим часом, стабільний склад він мав, і кваліфікація цих гравців була цілком достатньою для чемпіонату України. У воротах – Дмитро Шутков, з його чудовою реакцією і абсолютним безстрашністю. У захисті – гармонійна комбінація досвідчених Ігоря Леонова з Віктора Смігунова плюс молоді, але вже показали себе Сергій Попов і Олександр Коваль. У півзахисті – цілий набір гравців різного плану, віку і стилю: Сергій Онопко, Валерій Кривенцов, Сергій Ященко, Геннадій Орбу, Юрій Беліченко. І два форварда, в забивний здатності яких сумніватися вже не доводилося – Сергій Ателькін і Олег Матвєєв. Ніхто в Україні, крім “Динамо”, такого набору якісних футболістів тоді не мав.

Зрештою, Яремченко вдалося збалансувати цю компанію, вибудувати її так, щоб виявилося можливим отримувати стабільний результат – то якість, яке команда зовсім втратила після героїчних 70-х. Ні в одному з сезонів 80-х років не вдавалося уникнути тривалих провалів по ходу сезону. Це ніколи не дозволяло по-справжньому боротися за медалі. В Україні тривало те ж саме. Яремченко не міг сподіватися на медалі, не усунувши цієї проблеми.

Гравці того складу неодноразово згадували, що в команді до початку сезону 1993/94 встановився особливий мікроклімат – з одного боку, довірчий і компанійський, з іншого – строгий і безжальний. Яремченко в компанії, де більшість становили все-таки молоді, зумів з успіхом прийняти і експлуатувати образ суворого, але справедливого батька. І команда відчула саме в ньому якусь опору – адже в чомусь іншому її тоді відчути було складно. “Шахтар” в місті виявився не дуже-то потрібне, справжнього власника у клубу так і не виникло, майбутнє бачилося в дуже густому тумані. В цьому плані організуючу і цементуючу роль Яремченко важко переоцінити, при всіх дивовижних нюансах його тренерського методу.

Значно пізніше Геннадій Орбу був відвертим: “Ви що, думаєте, Валерій Яремченко – м’який тренер? Звичайно, перепадало, і не тільки мені. Але що дуже важливо – наставники не перетинали меж дозволеного, а не так, як зараз, коли дивишся матчі різних юнацьких команд, а там у тренерів на адресу футболістів суцільний мат … “Загалом, жорсткої, але лагідною рукою повів Валерій Іванович” гірницький корабель “по звивинам турнірного шляху.

І на цей раз у нього вийшло. Не без скрипу, але вийшло. Впевнено дивлячись в матчах з лідерами, “Шахтар” втрачав очки там, де ніхто й подумати не міг би (програв рівненському “Вересу” 0: 2 і Шепетівський “Темпу” 1: 3). Як зазначає історик команди Олексій Бабешко, деякі матчі вдавалося витягувати буквально на зубах. Але в цілому, баланс утримувався. І перше коло “Шахтар” закінчив на другому місці, відстаючи від “Динамо” на 4 очки.

Все ускладнилося в березні після двох гостьових поразок від “Дніпра” і “Карпат”. Після цього ніякого права на помилку “Шахтар” вже не мав. І він на два місяці забув про поразки, вигравши 6 матчів з 8. Особливо вражаючою вийшла серія з 4 перемог в травні. Одна з них була здобута над “Динамо”, яке до цього цілий рік не терпіло поразок в чемпіонаті України. “Шахтарю” вдалося забити лише один гол (Ателькін на 81-й хвилині), але і його вистачило. Захопленню 10-тисячної аудиторії (вельми солідно, на ті часи!) Не було меж. Такий вийшла перша перемога донеччан над Києвом в чемпіонатах України. Наступною довелося чекати майже 7 років …

Чи міг “Шахтар” після цього замахнутися на чемпіонство? Чесно кажучи, взагалі ніяк. Відставання від “Динамо” все одно залишалося пристойним – 4 очка (тоді – ціна двох перемог). І все, що залишилися 4 поєдинки кияни виграли, не залишивши нікому ніяких шансів. А ось “Шахтар” відразу після “Динамо” програв “Кривбасу” 1: 2, ніж перекреслив всі свої “золоті” надії. Добре ще, що “срібло” зміг зберегти, на фініші випередивши “Чорноморець” лише на очко …

Але донецькі зуби побачила вся країна. Яремченко пред’явив країні команду, що мала повне право вважатися “другий силою” – причому навіть більш результативну, ніж чемпіон (64 голи проти 61). Хто знав, що далі пройде невелика катастрофа і на пару сезонів “Шахтар” взагалі забуде про медалях …
Обговорити новину можна на сторінці terrikon.com в Facebook https://www.facebook.com/terrikon

Євген Ясенів, спеціально для “Террикон”

    



Источник – tribuna.com

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *