Сланцевий газ замість російського




Як Україні компенсувати втрати від припинення транспортування російського газу до Європи.
Цього тижня Державний департамент Сполучених Штатів оголосив про черговий пакет санкцій проти газпромівського проєкту «Північний потік – 2». За попередніми планами, газогін дном балтійського моря від російського Виборга до німецького Ґрайфсвальда мав бути збудований до кінця 2019 року.
Саме тоді завершувалася чинність попередньої угоди між РАТ «Газпромом» й АТ «Укртрансгаз» щодо транспортування російського газу до Європи. І виникала серйозна небезпека, що російський газовий велетень відмовиться пролонгувати угоду, а отже потужна газотранспортна система України опиниться поза грою і ми втратимо понад два мільярди доларів річного прибутку. Утім через затримки з добудовою «Північного потоку – 2», спричинені передовсім американськими санкціями, мегапроєкт так і не був завершений вчасно.
Не завершили його й досі, хоча залишилося дотягнути менш ніж 10% труби. Очевидно, нові американські санкції посприяють тому, щоб ще далі відтягнути день, коли цією трубою таки піде газ з Росії до Німеччини. Проте не варто тішити себе надією, що проєкт так і не вдасться реалізувати. Надто багато коштів вклали в газогін і Росія, і західноєвропейські енергетичні компанії, щоб щось могло змусити їх остаточно відмовитися від нього.
Тож Україні раніше чи пізніше доведеться якось собі давати раду зі ситуацією, коли в довжелезну українську трубу не надійде жодного кубометра російського газу. Чи стане це катастрофою для самої ГТС, української енергетичної безпеки, наповнення державного бюджету тощо? Можливо, якщо не готуватися до такої ситуації завчасно, не продумувати альтернативних планів використання труби й найбільших у Європі газосховищ.
Нещодавно в авторитетній швейцарській газеті Neue Zürcher Zeitung натрапив на статтю відомого німецького політолога Андреаса Умланда, який свого часу працював і в Україні, а тому добре обізнаний з її проблемами. Назва статті доволі промовиста «Україна сидить на величезних запасах газу, про які, проте, всі забули – вони могли б перевернути енергопостачання Європи» (Die Ukraine sitzt auf riesigen Gasreserven, die bisher vergessen gingen — sie könnten Europas Energieversorgung umkrempeln).
Умланд нагадує, як свого часу Україна була «хлібницею Європи», а отже досить потужний потенціал лежить у царині відновлення сільськогосподарського виробництва. Втім Україна, за його твердженням, володіє також значними газовими ресурсами, про які мало хто знає. А отже вона здатна стати таким собі game changer’ом і в цій царині.
Фантазії? Уявляю собі, як потішались би з такої заяви ватники, виховані на анекдотах про те, що Україна ніколи свого газу не мала, а завжди його цупила в Росії. Ну, бо хто б то ще згадував про дашавський газ, який свого часу забезпечував енергетичні потреби москвичів і ленінградців. Але Дашавське родовище вже давно вичерпалося. То звідки ж такий оптимізм в Андреаса Умланда? Адже він не з тих людей, котрі розкидаються пустими тезами. Його впевненість основана на тому, що, як він стверджує, «Україна зараз має у своєму розпорядженні другі за величиною розвідані газові резерви на території Європи». Більше газу має тільки Норвегія. Однак ідеться саме про сланцевий газ, добування якого – значно складніший і технологічніший процес, аніж звичайного газу.
Справді, якось ми зовсім забули про той сланцевий газ. А скільки розмов, скільки суперечок було навколо нього ще сім-вісім років тому. Самому доводилося неодноразово брати участь у цих дискусіях.
На теренах України є два відомі родовища сланцевого газу. Перше – Олеська площа, воно простягається через частину Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. Друге – Юзівська площа, воно розміщене частково в Харківській та Донецькій областях. Попередні оцінки обсягів газу, зроблені різними експертами, нівроку різняться: від 1,5 трильйона метрів кубічних до 57 трильйонів. До серйознішої геологічної розвідки, яка передбачала б дослідження пробних свердловин, справа так і не дійшла. Чому? Бо дуже багато патиків вставляли в колеса ентузіастам «сланцевої революції» в Україні. Причому не тільки на Сході України, де за справу хотіла взятися англо-голландська компанія Shell, а й у, здавалося б, прогресивній Львівські області, де прагнула зробити мільйонні інвестиції американська компанія Chevron.
Мені особисто доводилося неодноразово спілкуватися з генеральним менеджером Chevron’у в Україні Пітером Кларком, котрий щиро бажав принести до України досвід і технології, щоб безпечно видобувати сланцевий газ. У спілкуванні за кавою чи під час інтерв’ю пан Кларк ділився своїми планами, як перетворити депресивний регіон на сході Львівщини на технологічний Клондайк. Його компанія була готова вкладати гроші в тамтешню інфраструктуру, у соціальну систему, у добробут мешканців. Дозволю собі процитувати одну з відповідей Кларка під час інтерв’ю:
«Для компанії Chevron дуже важливо бути добрим сусідом, хорошим членом тієї спільноти, в якій компанія планує працювати. Один із шляхів, як ми можемо цього досягнути, – це соціальне інвестування. Ми інвестуємо у школи, лікарні, інші соціальні проєкти. Саме тому ми приїхали сюди такою групою, де зібрані експерти й консультанти зі соціальної діяльності і соціального інвестування. Ми готові інвестувати у соціальні проєкти, але нам ще треба визначити, куди краще інвестувати. Тож ми хочемо почути думки й рекомендації тих людей, які можуть нам дати пораду в цій сфері, ми будемо зустрічатися з місцевими урядовцями, представниками районних рад, представниками НУО».
І це, зауважу, поза тими сотнями мільйонів, а можливо й мільярдами доларів, що Chevron мав намір вкласти безпосередньо в сам проєкт і забезпечити добре оплачуваною роботою багатьох мешканців Львівщини. Утім місцеве населення ставилося до видобутку сланцевого газу доволі насторожено. А все тому, що активно проти проєкту виступали деякі популярні на той час політичні сили.
Передовсім ідеться про ВО «Свобода», яке у 2012–2013 роках влаштувало ледь не священну війну сланцевому газу. Хто ще пам’ятає «свободівську» лідерку Ірину Сех? Саме вона на посаді голови Львівської облради найбільше зробила для того, аби видобуток сланцевого газу на її вотчині так і не розпочався.
Цікавим моментом у цій історії протистояння є те, що аргументи «патріотично налаштованих» противників сланцевого газу один до одного збігалися з аргументацією кремлівських пропагандистів. Зрозуміло, для Росії газ був і є не тільки головною статтею наповнення бюджету, а й інструментом зовнішньополітичного впливу. А отже, «сланцева революція» була для Кремля кісткою в горлі. Але навіщо так «Свобода» употужнювалася проти сланцевого газу, який міг би стати основою енергетичної незалежності України та добробуту Львівщини? Можемо лише будувати невтішні припущення.
А що Chevron і Shell? Вони чекали-чекали на дозвіл вести принаймні геологорозвідувальні роботи, а влада все зволікала, аж поки не почалася війна з Росією. Потенційним інвесторам не залишилося нічого іншого, як піти геть з України. Чи повернуться вони знову? Сподіватимемося на краще, як це робить Андреас Умланд.
Його оптимізм оснований на тих прогресивних кроках, які здійснила Україна в газовій сфері за минулі п’ять років. «За останні роки Україна, значною мірою під тиском з боку Міжнародного валютного фонду, скоротила масштаби втручання держави в ситуацію на внутрішньому газовому ринку. Київ запровадив ринкові ціни на газ для населення і відмовився від субсидування всіх без винятку приватних домогосподарств. Ця нова, економічно більш стабільна ситуація в енергетичному секторі може сприяти залученню як іноземних, так і власне українських інвестицій в розробку нових родовищ у порівнянні з минулими роками», – стверджує він.
Отже, якщо справа у цій царині піде добре, то Україна зможе з імпортера газу поступово перетворитися на експортера, особливо, коли запустить паралельно програми енергоощадності. За твердженням фахівців, нинішні 32 мільярди кубометрів газу щорічного споживання в Україні можна скоротити принаймні вдвічі.
Окрім того, Україна може надавати Європі послуги зі збереження газу. Адже ще одним важливим елементом нашої газової інфраструктури є її велетенські газові сховища. Їхній загальний обсяг становить понад 31 мільярд кубометрів. Тимчасом як сумарний обсяг газових сховищ всіх країн-членів Європейської Унії – близько 100 мільярдів кубометрів.
Підсумуймо. Що ж Україна має у своєму газовому активі? Багаті родовища сланцевого газу, потужну газотранспортну систему і величезні газові сховища. Якщо все це вміло використати, залучити правильних інвесторів, то процес відмови від транспортування російського газу до Європи мине цілком безболісно.
Любко Петренко, фото Павло Паламарчук;  опубліковано у виданні ZAXID.NET



Источник – antikor.com.ua

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *