Віктюка запам’ятаю щасливим, усміхненим і яскравим на головній площі його рідного міста




Навряд чи можу уявити своє життя без зустрічей із Романом Віктюком
Це були випадкові зустрічі, ми жодного разу не домовлялися, але завжди зустрічалися. Повсюди.
У книгарні:
– У твоєму віці я не був такою нудною мишею, не загрузав у книжках у таку погоду.
У театрі, на його виставі:
– Ти говориш, що плакав? Та весь зал плакав, бо це геніально.
У кав’ярні:
“А подивись на нього, поки він не вмер, це живий класик української журналістики”, – говорить Роман Григорович юному супутникові.
Мені ще й сорока немає, я не збираюся помирати. Огризаюся: “Це ви  живий класик, хай на вас і дивиться”.
У літаку:
– Перестань читати, подивися на небо, коли ти ще з ним зустрінешся?
У метрополітені:
– Я маю бути невпізнаним!
Й одягає чорні окуляри такого розміру, що тільки сліпий може не звернути на нього увагу.
Але все це – вічна буфонада, бурлеск, те, що робило перебування поруч із ним легким і щасливим, як келих шампанського.
Головною була інша зустріч, дуже коротка. 1 січня вже не пам’ятаю якого року ми відлітаємо із друзями з Києва до Ужгорода. Новорічні свята. Але ужгородський аеродром у своєму репертуарі, літачок робить посадку на резервному аеродромі. Львів. Що ж, поїдемо потягом.
Наступного дня, сонячного та якось не по-зимовому теплого, ми виходимо на площу Ринок прогулятися перед подорожжю. І я бачу – Роман стоїть як пам’ятник собі в якомусь неймовірному пальто, у якихось надзвичайних окулярах. І я розповідаю йому, як тут опинився.
Він дивиться на мене здивовано: “Божевільний! Я казав тобі, що ти божевільний!? Як ти можеш від усього цього, від цієї площі, від цього сонця, від цього міста кудись тікати? Господи, це ж треба таке…”
Отаким, щасливим, усміхненим і яскравим на головній площі рідного міста, я його й запам’ятаю.



Источник – antikor.com.ua

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *