Віталій Портников: Ми зобов’язані перемогти




Мені все ж хотілося б навіть зараз, в епоху торжества безпросвітного популізму і дурості, розраховувати на нашу перемогу, а не на нашу поразку. Адже ми повинні перемогти не тільки заради самих себе. І ми переможемо  – і заради нас самих, і заради наших друзів і заради наших ворогів. Ми переможемо заради України.
Вже 29-й раз поспіль текст до річниці незалежності України перетворюється для мене в справжнє випробування – випробування перш за все емоційне і моральне. До святкового дня необхідно підбирати оптимістичні і підбадьорливі прогнози, доводити читачам, що в країні все не так уже й погано, а буде ще краще. Такий закон будь-яких святкових днів, таке природне бажання кожної людини – відволіктися від набридлих буднів, спробувати подивитися вдалину і побачити там ту країну, яку їй хочеться побудувати, в якій їй хочеться жити.
І все ж кожен раз в День незалежності ти відчуваєш себе як людина, що потрапила на берег в передчутті великого цунамі, яке ось-ось обрушиться на ідилічне благополуччя. Ти розумієш, що цей берег буде і після навали стихії, знаєш що з самим цим берегом нічого не станеться. Єдине, чого ти не знаєш – чи будеш ти сам на цьому березі, чи будуть поряд з тобою люди, які будують плани на майбутнє, чи залишаться споруди, які ви так важко зводили. Незалежність України ось уже довгі роки – передчуття такого цунамі.
Дуже добре пам’ятаю емоційний стан, в якому я був 24 серпня 1991 року в ложі преси українського парламенту, який тільки-но  проголосував за незалежність. Пам’ятаю, як ми радісно і водночас розгублено переглянулися  зі моїм колегою, майбутнім головним редактором «Газети по-українськи» Володимиром Рубаном.
Як ми йшли разом з ним Хрещатиком і намагалися зрозуміти, що ж насправді станеться після цього голосування, після цього незвичайного дня, приходу якого ми чекали все попереднє життя і ось несподівано для себе дочекалися – дочекалися тоді, коли ще були дуже молодими людьми, готовими до змін і державного будівництва.
З одного боку, це була величезна радість – що ми такі молоді, а Україна вже вільна. З іншого боку, ми прекрасно розуміли, що Акт про незалежність це поки що лише декларативне рішення українського парламенту, що наші співвітчизники в більшості своїй незалежності не чекали, що вони до неї психологічно не готові, що для них рішення українського парламенту – всього лише один з кроків в діалозі з Москвою, яку вони звикли вважати своєю справжньою столицею.
З тих пір, звичайно, багато що змінилося. Але як же повільно, як же болісно! Як часто ми бачили, що українське суспільство прагне не державного будівництва, а пошуку рішень, які полегшать звичне існування в симбіозі з колишньою метрополією, яка дозволить Україні жити за російський рахунок. І яке ж щастя, що ми не Білорусь. Що в складі нашої країни є західні області, майже незаймані гниттям в Російській імперії. Що Україна така велика країна, що у Росії просто не вистачає коштів для того, щоб прогодувати потенційних утриманців, які так прагнули до цієї ролі всі десятиліття нової української державності. Що у випадку з Україною Росія змушена обмежуватися подачками, підкупом еліт, військовою агресією, безпардонною і брехливою пропагандою. Але у неї просто немає коштів, щоб забезпечити десяткам мільйонів людей існування за рахунок російських платників податків – навіть в «жирні» нафтові роки. Що їй потрібен контроль над Україною, але такий контроль, щоб українці заробляли собі на прожиток самі. А такі відносини з Росією більшій частині наших співвітчизників не потрібні.
Читайте також: Онлайн-вибори в Україні: бути чи не бути?
І насправді саме в цьому сьогодні гарантія української незалежності. Саме це гарантує, що Україна відбудеться, що в ній не вдасться утвердитися ні проросійським силам, які неодноразово приходили до влади на гаслах про можливе утриманство, ні популістам, які просто не розуміють – разом зі своїми виборцями – що таке державне будівництво. Закінчився застій Леоніда Кучми, втік до Ростов Віктор Янукович, безславно завершиться – нехай і важкими політичними і соціальними випробуваннями – туманність Володимира Зеленського. І Україну будуватимуть ті, хто розраховує що наша країна стане європейською демократичною державою громадян, здатних заробляти на своє майбутнє самостійно, прагнуть зробити нашу країну рівноправний учасницею європейської сім’ї народів.
У цього підходу немає альтернативи, як немає альтернативи для держави, яке буде розвивати українську мову, думати про власне уявлення про історію та культуру, зміцнювати збройні сили, перетворювати країну в самодостатній організм. Абсолютно неважливо, що про це думає більшість українських виборців. Ті, хто не розуміє необхідності цього підходу, неминуче перетворяться на маргіналів у власній країні, втратять соціальні перспективи, перестануть цікавитися політикою.
Ні, це зовсім не означає, що майбутнє країни таке вже передбачуване і безхмарне. Не може бути безхмарним майбутнє берега, що живе в очікуванні цунамі.
Навіть через 29 років після проголошення української державності ми не можемо точно сказати самим собі, якій кількості наших співвітчизників Україна взагалі потрібна, для кого вона не просто слово на карті.
Ми не можемо сказати собі, в яких географічних межах остаточно відбудеться і консолідується Українська держава. Ми не можемо сказати собі, які перспективи відновлення нашої територіальної цілісності і збереження тих територій, які сьогодні знаходяться під нашим державним контролем.
Ми не можемо сказати собі, чи можуть ужитися в одній країні люди, які хочуть будувати європейську демократичну Україну, люди які сприймають нашу країну як невід’ємну частину «русского мира» і люди яким взагалі все одно, в якій державі жити, аби їх годували.
Читайте також: Україна, в якій хочеться жити
Саме тому незалежність України, сама її державність залишається найцікавішим політичним експериментом, можливо, одним з найбільш захоплюючих в 21-м столітті. Якщо прихильникам української державності  зрештою вдасться здобути перемогу над імперією і довести іншим своїм співвітчизникам важливість збереження нашої держави – це буде дійсно приголомшливий, майже неможливий успіх, який увійде в усі підручники історії нашого тисячоліття. Ну і наша поразка може увійти в усі підручники, як приклад існування  багатомільйонного народу, який опинився нездатним захистити свою державність навіть після того як вона була проголошена.
Мені все ж хотілося б навіть зараз, в епоху торжества безпросвітного популізму і дурості, розраховувати на нашу перемогу, а не на нашу поразку. Адже ми повинні перемогти не тільки заради самих себе. Ми повинні перемогти і заради тих, кому Україна байдужа, хто як і раніше голосує «по приколу» за безвідповідальних дилетантів, готових танцювати під олігархічну дудку. Тому що у цих людей немає ніяких соціальних перспектив в тій країні, в яких вони безвідповідально віддають свої голоси за пройдисвітів. Цих людей чекає бідність, розчарування і крах. І тільки ми, а не їхні обранці, здатні цей крах зупинити, здатні створити перспективу якщо не для них самих, то хоча б для їхніх дітей і онуків.
Ми повинні перемогти навіть заради тих, хто мріє про те, щоб Україна стала частиною Росії. Тому що у Російської імперії немає ніяких реальних історичних, політичних і соціальних перспектив. У її прихильників в нашій країні – якщо вони хочуть просто жити по-людськи – немає альтернативи, окрім як погодитися з українським державним проєктом. І ми повинні перемогти заради майбутнього самої Росії, тому що в боротьбі з нами вона остаточно надірвете свої сили і ризикує загинути як держава і як цивілізаційний проект. Тільки поряд з європейською демократичною Україною у Росії є хоч якісь перспективи.
Поглинення України, боротьба з Україною – це неминучий крах Росії і російського народу. Ми повинні перемогти і заради Європейського Союзу, заради наших сусідів на заході. Без демократичної суверенної України у європейського проекту немає ніякого реального майбутнього, тому що агресивна Росія, що бореться за поглинання нашої країни,  завжди буде становити небезпеку для Європи і свободи її народів.
Саме тому ми переможемо  – і заради нас самих, і заради наших друзів і заради наших ворогів. Ми переможемо заради України.



Источник – antikor.com.ua

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *